Галерея












Анатолій Шкарбан: «Людей без якихось уподобань і нахилів до чогось практично немає»




 Усе оцінюється в порівнянні… Повноту життя, радість від того, що ти маєш можливість мислити, вільно рухатися, бачити й чути, по-особливому відчуваєш лише тоді, коли потрапляєш у заклад, де живуть люди, частково усім цим обділені. І нерідко їхні усміхнені, щирі обличчя кудись далеко відганяють твої проблеми та поганий настрій, дають зрозуміти, що в житті необхідно цінувати кожну мить і відчувати щастя від звичайних емоцій та справ.

 Саме таких людей, обділених долею, точніше, здоров’ям, побачила в Ліщинівському психоневрологічному інтернаті Кобеляцького району. У кожній палаті нас із директором закладу Анатолієм Шкарбаном зустрічали радісні обличчя мешканців, які, мов малі діти, простягали до нас руки, намагаючись привернути до себе увагу, показати, чим вони займаються. Їм дуже хотілося, щоб ми посміхалися разом із ними. А ще тамтешні особливі люди дуже люблять, щоб їх хвалили і гладили по голівці за добрі справи.

 

 Так ведуть себе діти, чи не правда? Але декому з мешканців уже за 60-70. Є й молодші. Взагалі, це не лікарняний заклад, а місце постійного проживання «людей, які в силу різних життєвих обставин та за станом здоров’я потребують стороннього догляду». Так по-своєму сформулював назву інтернату Анатолій Шкарбан, підкресливши, що йому не подобається означення психоневрологічний, адже зараз навіть у лікарняному не пишеться діагноз хворого. А тут у назві до цього часу зберігається це відлякуюче слово.

 – Оце наша окрема держава під назвою «Ліщинівський інтернат», який розрахований на проживання 355 осіб. Нині тут мешкає 340 інвалідів із дитинства різних категорій. За 10 років, які я очолюю цей заклад, ми пройшли різні етапи, – розповідав Анатолій Миколайович, супроводжуючи нас територією закладу. – Спочатку ми звернули увагу на систему харчування й вивели її на відповідний рівень. Затим узялися за медичне забезпечення і ремонт корпусів. Зараз працюємо над індивідуальним підходом до кожного мешканця інтернату. Для цього ввели в штат по два культпрацівники, соцпрацівники, інструктори з трудової терапії. Практично це окремий структурний підрозділ. Відкриваємо в кожному мешканцеві приховані здібності, захоплення і намагаємося розвинути їх. Адже людей без якихось уподобань і нахилів до чогось практично немає, у кожного є своя родзинка. Наші мешканці люблять спорт, в’яжуть, малюють, ліплять із пластиліну, вирощують квіти, розводять рибок. Ми домовилися з директором Кобеляцького районного будинку дитячої та юнацької творчості Галиною Сабадир, що до нас приїдуть їх два спеціалісти з малювання й художньої вишивки, аби навчити цьому й наших мешканців. Я загорівся підключенням Інтернету в заклад. Спочатку для проби встановили комп’ютери. Серед контингенту знайшлися ті, що освоїли ці розумні машини. Тепер у нас є Інтернет. Уявляєте, яке це щастя для візочника розширити межі свого кругозору. Але нас спіткав новий клопіт: мешканці так активно працювали, що вивели з ладу три комп’ютери. Доведеться ремонтувати. До речі, при бажанні можна ознайомитися з деякими аспектами життя інтернату, переглянувши наш сайт за адресою: internat.pl.ua

 – Яким ключиком Ви і колеги користуєтеся, щоб розкрити здібності мешканців?

 – В інтернаті дуже багато педагогічно запущених, якщо говорити мовою педагогів. Якби свого часу цим людям приділили більше уваги, оточили теплом і турботою, то вони б змогли краще адаптуватися в суспільстві. І, можливо, жили б не в такому закладі. Ось такий приклад. Фотографував я для сайту вироби мешканців. Підходить один хлопчик з іконкою. Кажу: «Я не буду фотографувати, бо цю іконку робив не ти». Через деякий час бачу його з голкою. За три місяці він вишив ікону. І я про себе подумав: «Ти 10 років працював і не зумів побачити в ньому прагнення щось зробити своїми руками, дати поштовх до цього». Відкрили ми швейну майстерню. Біля швачки швидко згуртувалися дівчата, хто шив чохли для мобільних телефонів, хто рукавички-прихватки для кухні, влітку для себе шорти, халатики, восени появилися жилетки, зшиті зі списаних ковдр. І їх наставниця-кравчиня цінна для мене не вмінням шити, а здатністю згуртувати біля себе мешканців, передати їм своє ремесло. А скільки влітку квітів на території! Доглядають за ними самі мешканці. На превеликий жаль, багато з них курить, але ви бачите, що на землі майже немає бичків. Встановили урни на всій території і навчили ними користуватися. А ще біля кожного корпусу встановили пандуси.

 Ми побували в приміщенні їдальні, де позмінно працює 15 осіб. Керує цим підрозділом шеф-кухар Віра Близнюк. Зал, де обідають мешканці, невеликий, адже більшість із них пересувається на візках або зовсім не рухається, тому їдять у палаті. Скрізь по-домашньому затишно, чисто, на вікнах квіти. Там, де живуть люди, які не можуть ходити, обов’язково чергує няня. Про себе відзначила делікатну деталь, яка характеризує сумлінність працівників закладу: ніякового неприємного запаху, мешканці з різним ступенем тяжкості хвороби всі охайно вдягнені, кімнати провітрені.

 – Робота в інтернаті специфічна, чи немає проблем із підбором персоналу?

 – За штатом у нас працює199 осіб. На жаль, плинність кадрів велика. Робота важка, добиратися в Ліщинівку не дуже зручно. Зарплати в багатьох невисокі. І до всього в нашій державі стояти на обліку на біржі з працевлаштування вигідніше, ніж трудитися. Один наш мешканець сказав мені, коли я прийшов сюди на роботу: «А я тут живу понад 40 років. Ви вже восьмий директор у мене». Проте в нас є трудові династії в третьому поколінні. Я таке вітаю. Адже за великим рахунком нескладно знайти звичайних працівників. Нам необхідні ті, хто відноситиметься до мешканців із розумінням і добротою, по-людськи. Іноді я зауважую, що дехто з моїх підлеглих забуває, що знаходиться тут на роботі, це вже для них другий дім. Таке вживання в роль, адаптація до мешканців, якщо можна так сказати, буває аж зайвим. Взагалі, я переконаний, що подібними закладами повинні опікуватися релігійні громади. Доглядати таких людей – це стан душі, притаманний глибоко віруючим людям. А ще хочеться залучити до себе волонтерів.

 – Ви назвали інтернат окремою державою. Він дійсно займає величезну територію, будівлі старі, хоч і відремонтовані. На одній бачила дату 1892. Яка його історія?

 – Деяким будівлям по 140 років. За царя-батюшки тут містився будинок відпочинку для офіцерів-залізничників. Таких закладів у Російській імперії було відкрито два, один у Ліщинівці, а другий знаходився в Росії. Під час Першої світової війни тут влаштували госпіталь, а після революції тут відпочивали трудящі. У Велику Вітчизняну – теж був госпіталь. Затим розмістили будинок ветеранів праці. А з часом відкрили психоневрологічний інтернат.

 – Нас привчили до думки, що слово «інтернат» асоціюється зі словом «бідність». Як піклується держава про ваших мешканців? І, думаю, не лише мені цікаво знати, як уладнуються на законних підставах питання з їхньою пенсією та нерухомістю?

 – Ви ж бачили, що наші мешканці не схожі на тих, хто бідує. Держава їх забезпечує в достатній мірі. Зараз інвалідам приділяється більше уваги не тільки в матеріальному плані, а в питаннях реабілітації й адаптації. Щодо пенсії, яку отримує кожен мешканець, то частина йде на покращення умов утримання. Решта грошей залишається на їхніх особових рахунках і використовується опікунами або інтернатом як опікуном. Донедавна на нашій території працював магазин. Але зачинився через низьку рентабельність. Я не дозволяв продавати алкоголь, а на реалізацію тютюнових виробів у власників магазину не було ліцензії. До того ж вимагаю на кожну покупку чек. Тепер мешканців возимо в місто або наші працівники періодично їздять у місто за покупками, які вони замовляють. Якщо людина визнана недієздатною, ми через суд визначаємо опікунів. А до того часу опікуном-піклувальником виступає адміністрація інтернату. Ми тісно співпрацюємо з опікунами, запрошуємо до себе в гості, просимо звітуватися про виконання своїх обов’язків. Якщо ж хтось про це забуває, тоді ми, кажучи коректно, нагадуємо. Дехто з опікунів буває тут щотижня, хтось працює за кордоном, хтось лише посилки надсилає. Щодо нерухомості, яка належить нашим мешканцям, то інтернат не претендує на неї. Для цього є родичі, опікуни. Хоча ми відстежуємо їхню нерухомість і повідомляємо опікунським радам при органах місцевого самоврядування про стан речей. У декого є земельні паї, гроші орендарі перераховують на їх рахунок.

 – Уже багато років Вас обирають депутатом обласної ради. Чи допомагає це у Вашій роботі?

 – Я депутат обласної ради вже чотирьох скликань. Зараз працюю в комісії соціального захисту. Це профільна комісія, яка серед іншого опікується й інтернатами. Безумовно, це допомагає мені в роботі.

 – Очевидно, за 10 років Ви стали свідком багатьох життєвих історій, адже вашим мешканцями властиво переживати звичайні людські почуття.

 – Тут іноді такі романи закручуються, що й ну! А якщо серйозно, то деякі історії зворушують до сліз. Одна наша мешканка відшукала свою матір. А коли та приїхала, то дівчина заховалася за корпус і плакала, бо не могла підійти до цієї чужої жінки, яку вона вперше бачила. Хлопчик-візочник Діма малює картини ногами, мені на день народження подарував зображення козака Мамая. Ось у кабінеті висить. Ще одна мешканка сповіщала всім, коли в її доньки народилася дитина: «Я бабусею стала». А ще в нас жила дівчина-візочниця. До неї часто приїжджала мама й доглядала за нею. А потім сама захворіла. І ми зробили все можливе, аби забрати маму в інтернат. І тоді вже дочка, як могла, доглядала її до смерті. Між іншим, на території є своє кладовище, адже мешканці тут доживають віку. Ховаємо, як належить, із батюшкою. Дуже хочеться добудувати капличку, щоб по-християнськи проводити померлих і щоб людина там могла постояти, запалити свічку й побути на самоті. Сподіваємося на спонсорську допомогу.

 Наші мешканці щирі, відкриті. Їм від 18 до 90 років, але я їх називаю дітьми, бо через різні причини вони ними залишаються й у дорослому віці. Як кажуть, одне Бог забрав, а щось дав. На моє глибоке переконання, у родині не завжди можна створити належні умови для таких людей, які живуть у нас. Тому не треба задумуватися, що скажуть оточуючі, якщо доведеться оформити рідну людину в інтернат. Проте й неправильно називати цей заклад місцем для знедолених або місцем ізоляції. Просто це територія проживання людей, дещо відмінних від звичайних.

 



Автор: Любов ПРИЙМАК, Кобеляцький район Фото Валентини ПЕДЧЕНКО
Поділитися: